Чому національна команда України, а також клуби Шахтар і Динамо ніколи не зможуть досягти тих же висот, що й Олександр Усик та брати Клички?
Протягом останніх двох десятиліть моєї роботи в спортивній журналістиці я спостерігаю одну й ту ж ситуацію. Вболівальники та медіа часто мають завищені сподівання щодо виступів збірної України з футболу. Хоча насправді ми є стабільними середняками на європейській арені. Іноді нам вдається досягти успіху, як це сталося на Євро-2020. Проте невдач у нашій історії також чимало, згадаймо, наприклад, виступи на Євро-2016 та Євро-2024.
Можемо обіграти 1:0 Англію, у якої вже немає турнірної мотивації - у жовтні 2009 року я, до речі, працював на цьому переможному матчі в Дніпрі. Або Португалію 2:1 на Олімпійському восени 2019 року.
Проте такі значні досягнення трапляються у нас лише раз на десятиліття. На жаль, прикрі невдачі від суперників, які за рівнем не вищі за нас, відбуваються значно частіше. На Євро-2024 ми зазнали поразки від Румунії, а в Лізі націй програли Албанії та Чехії. І одразу ж починаються буремні обговорення виступів нашої збірної. Фраза "Найкращий склад у нашій історії" викликає у багатьох вболівальників лише розчарування. Найсильніша команда в нашій історії, без сумніву, була у 2006 році, коли ми дійшли до чвертьфіналу чемпіонату світу. Сподіваємось, що в наступні 20 років нам вдасться повторити цей успіх.
У футболі, як на міжнародній арені, так і в клубних змаганнях єврокубків, ми завжди будемо суттєво поступатися Англії, Німеччині, Італії, Іспанії та Франції. Існує безліч причин для цього. По-перше, це висока конкуренція та багаторічні традиції: ці країни протягом тривалого часу демонструють вищий рівень гри та більші досягнення в футболі, ніж ми.
Україна могла б стати своєрідним Каліфом на годину, подібно до того, як це зробив Шахтар у Кубку УЄФА 2008/09, або ж Дніпро, який вже не існує, у Лізі Європи 2014/15.
Якщо озирнутися на події минулого століття, можна згадати виступи «Динамо» у Лізі чемпіонів 1998/99 або ж радянської збірної, до складу якої входили українці, на Євро-1988. Протягом багатьох років ми не змогли забезпечити стабільно високі результати. Це не є проявом комплексу меншовартості, а лише об'єктивним фактом. Щодо стабільності, варто згадати про чемпіонат світу 1986 року, куди збірна СРСР вирушала в статусі фаворита, а повернулася...
Інша ситуація стосується професійного боксу. Завдяки братикам Кличкам, а потім і Олександру Усику, ми вже близько 20 років займаємо провідні позиції в королівському надважкому дивізіоні.
Протягом останніх 17 років я брав участь у 17 боях Володимира Кличка, 10 поєдинках Віталія Кличка та 9 боях Олександра Усика (враховуючи лише титульні бої). У підсумку, це 36 поєдинків, з яких українські боксери здобули перемогу в 34, а лише двічі судді піднімали руки суперникам Володимира (Кличко-молодший вже був у віці 39 та 41 років). Моя перша поразка трапилася через 8,5 років після того, як я почав працювати на поєдинках Кличків.
За останні 14 років я мав можливість бути присутнім на 52 виїзних іграх київського Динамо в європейських турнірах. Тут ситуація кардинально відрізняється. Я добре пам'ятаю емоції своїх колег після невдач Динамо в матчах проти молдовського Шерифа, Генка, Ольборга, Генгама, Янг Бойза, Скендербеу, Яблонця та Мальме.
